Олександр Ройтбурд: Повітряна тривога чи божий знак
Автор: Андрiй Шептунов
14 жовтня — день народження Олександра Ройтбурда, одного з найвідоміших українських художників сучасності.
Художник, куратор, директор Одеського художнього музею, інтелектуал з енциклопедичними знаннями та гострим почуттям гумору — він завжди залишався людиною, яка вміла поєднувати глибоке розуміння історії та мистецтва з легкістю у спілкуванні та іронією до самого себе.
Хочу згадати одну історію, пов'язану з нашою поїздкою до Єрусалима. Вона багато говорить про характер Саші — його скепсис, іронію та вміння бачити у випадковостях особливий сенс.
Художник, куратор, директор Одеського художнього музею, інтелектуал з енциклопедичними знаннями та гострим почуттям гумору — він завжди залишався людиною, яка вміла поєднувати глибоке розуміння історії та мистецтва з легкістю у спілкуванні та іронією до самого себе.
Хочу згадати одну історію, пов'язану з нашою поїздкою до Єрусалима. Вона багато говорить про характер Саші — його скепсис, іронію та вміння бачити у випадковостях особливий сенс.
Поїздка до Єрусалиму
Це сталося ранньою весною. Ми з Сашком зустрілися на Новому базарі в Одесі. Любили там гуляти: купувати смаколики, а потім — дегустувати їх із вином. Того дня він раптом сказав:
— Нудно. Давай щось придумаємо. Давай кудись поїдемо.
Я відповів:
— Ти ж не був у Єрусалимі. У цьому прекрасному святому місті.
— Чудово! Поїхали до Єрусалима!
Хоча він був переконаним атеїстом, і слова про святу землю не стали для нього вирішальним аргументом. І буквально наступного дня ми вже купили квитки. На 8 березня прилетіли до Святого міста, оселилися в готелі «Мамілла» поруч із Яффськими воротами.
— Нудно. Давай щось придумаємо. Давай кудись поїдемо.
Я відповів:
— Ти ж не був у Єрусалимі. У цьому прекрасному святому місті.
— Чудово! Поїхали до Єрусалима!
Хоча він був переконаним атеїстом, і слова про святу землю не стали для нього вирішальним аргументом. І буквально наступного дня ми вже купили квитки. На 8 березня прилетіли до Святого міста, оселилися в готелі «Мамілла» поруч із Яффськими воротами.
Вранці, як порядні туристи, вирушили святими місцями. Першим був храм Гробу Господнього. Я, як завжди, з трепетом прикладався до святинь, піднімався сходами на Голгофу. А Саша нервував і бурчав:
— Досить цілувати каміння! Ходімо звідси. Де тут бар? Хочу вина!
Я вмовляв: «Давай ще трохи, потім встигнемо». Він повторював мантру:
— Бар! Вино! Бар!
Коли ми дійшли до Стіни Плачу, він уже відмовився підходити ближче:
— Дивись, усі ці люди... вони не при собі, зомбовані. Давай звідси. Я хочу випити.
Я все ж наполіг і сказав:
— Я покладу записку. Хочу попросити Бога, щоб він наставив тебе на розум. Це як SMS, тільки небесна.
Саша усміхнувся:
— Гаразд, йди відправ свій SMS, а потім підемо пити вино.
— Досить цілувати каміння! Ходімо звідси. Де тут бар? Хочу вина!
Я вмовляв: «Давай ще трохи, потім встигнемо». Він повторював мантру:
— Бар! Вино! Бар!
Коли ми дійшли до Стіни Плачу, він уже відмовився підходити ближче:
— Дивись, усі ці люди... вони не при собі, зомбовані. Давай звідси. Я хочу випити.
Я все ж наполіг і сказав:
— Я покладу записку. Хочу попросити Бога, щоб він наставив тебе на розум. Це як SMS, тільки небесна.
Саша усміхнувся:
— Гаразд, йди відправ свій SMS, а потім підемо пити вино.
Вино і кошерний гумор
Далі ми справді влаштували гастрономічну пригоду. В Єрусалимі для цього є все: приголомшливі ринки, ресторани, галереї. П’ять днів ми насолоджувалися ізраїльськими винами, кошерною кухнею та нескінченно жартували.
Саша в кошерному ресторані вимагав:
— Принесіть сало з часником!
А в арабському — «свинячу голову».
Ми розуміли ризик нарватися на неприємності, але сміялися до сліз. Це було дуже по-ройтбурдівськи: з гумором на межі, але завжди з особливим шармом.
Саша в кошерному ресторані вимагав:
— Принесіть сало з часником!
А в арабському — «свинячу голову».
Ми розуміли ризик нарватися на неприємності, але сміялися до сліз. Це було дуже по-ройтбурдівськи: з гумором на межі, але завжди з особливим шармом.
Божий знак?
На п'ятий день ми вже збиралися додому. Саша кудись пішов. Я сидів на балконі готелю, коли почув дивний гуркіт. Хоча був чудовий сонячний день, без жодної хмаринки. Спочатку не надав значення. Але невдовзі Саша повернувся — схвильований, із почервонілим обличчям та слідами від дрібних ударів на лобі.
— Уявляєш, — сказав він, — я все-таки вирішив сходити до Стіни Плачу. Одягнув паперову кіпу, пішов із запискою, в якій було написано, щоб у мене вийшло щось велике і я приніс користь для українського та одеського мистецтва. Але, не дійшовши метрів п'ятнадцять, небеса розверзлися — і мене побив Бог камінням!
Він показав сліди і серйозно сказав:
— Напевно, це за всі мої висловлювання. Бог не дав мені підійти.
Я подумав, що 5 днів розпивання алкоголю не пройшли марно і Саша щось вигадав. Не розуміючи, що відбувається, ми зібрали речі і пішли на ресепшен. Там я розповів дівчині нашу історію. Вона посміхнулася:
— Таке буває. Коли оголошують повітряні тривоги, винищувачі F-16 або F-35 пролітають на надзвуковій швидкості над Єрусалимом. Іноді вони проходять крізь маленькі хмаринки, і утворюється локальний град. Небо блакитне, сонце, а з хмари раптом падають камінці. Люди лякаються і вважають це знаменням.
Я передав цю версію Саші, він пожвавився, але потім сказав:
— Ні, все одно це знак. Значить, я має зробити щось хороше.
І вже за рік він став директором Одеського художнього музею.
Цю історію я назвав «Повітряна тривога або божий знак». У ній весь Ройтбурд: скептик і жартівник, людина ризику і людина долі. Він міг сперечатися з Богом, вимагати сало в кошерному ресторані, але при цьому завжди залишався тим, хто вмів побачити знак — і перетворити його на вчинок.
— Уявляєш, — сказав він, — я все-таки вирішив сходити до Стіни Плачу. Одягнув паперову кіпу, пішов із запискою, в якій було написано, щоб у мене вийшло щось велике і я приніс користь для українського та одеського мистецтва. Але, не дійшовши метрів п'ятнадцять, небеса розверзлися — і мене побив Бог камінням!
Він показав сліди і серйозно сказав:
— Напевно, це за всі мої висловлювання. Бог не дав мені підійти.
Я подумав, що 5 днів розпивання алкоголю не пройшли марно і Саша щось вигадав. Не розуміючи, що відбувається, ми зібрали речі і пішли на ресепшен. Там я розповів дівчині нашу історію. Вона посміхнулася:
— Таке буває. Коли оголошують повітряні тривоги, винищувачі F-16 або F-35 пролітають на надзвуковій швидкості над Єрусалимом. Іноді вони проходять крізь маленькі хмаринки, і утворюється локальний град. Небо блакитне, сонце, а з хмари раптом падають камінці. Люди лякаються і вважають це знаменням.
Я передав цю версію Саші, він пожвавився, але потім сказав:
— Ні, все одно це знак. Значить, я має зробити щось хороше.
І вже за рік він став директором Одеського художнього музею.
Цю історію я назвав «Повітряна тривога або божий знак». У ній весь Ройтбурд: скептик і жартівник, людина ризику і людина долі. Він міг сперечатися з Богом, вимагати сало в кошерному ресторані, але при цьому завжди залишався тим, хто вмів побачити знак — і перетворити його на вчинок.
